Веселий хлопчик Вова
З очами піонера
Вночі писав промову,
І тут прийшов Бандера.

Бандера був поштивий,
Дотепний та люб'язний.
То, мабуть, сон чи диво –
Подумалось одразу.

Але підвівся Вова
І уклонився низько.
Підняв Бандера брови:
– Глузуєте, хлопчисько?

– Та що ви, любий пане!
Хіба я маю право?
Лише глибока шана,
І вам, герою, слава!

– Розумний ви, юначе,
Приємно справу мати.
Бо пишуть десь, одначе,
Що був я, ніби, катом.

– Так пишуть? От уроди!
Така брехня нестерпна!
Ви бились за свободу,
І тут логічні жертви.

– А ось ще, кажуть, теє…
(Зітхнув Бандера тяжко)
Що не любив євреїв
І вбив чимало ваших.

Кремлівська пропаганда!
Вона й не так ще може.
Всміхнувся Вові пан той:
– Поговорили гоже.

Зови мене Степанком,
Люби Вкраїну-неньку,
Будь завжди толерантним,
І будеш здоровеньким.

І він пішов у морок,
Десь зачинились дверці.
І раптом, ніби сором,
Як змій вкусив за серце.

Та сон забув той Вова –
Ні болю, ні образи.
Учив ретельно мову,
Писав свої укази.

Хоча живе минуле,
І змій той ворушився –
Видіння промайнуло,
Та о̀сад залишився.