(стихотворение в прозе)

О, великий, могучий, правдивый и свободный региональный язык
национального меньшинства!

Сатирик я. Писав про тещу,
Про управдома і про ЖЕК,
І що сантехнік один з Троєщини
Був “недостойний человєк”.

Прийшли реформи в нашу хату –
Доба прокладок та FM.
Дозвольте, хлопці-демократи,
Мені розширить коло тем!

Та голос зверху, холодний дещо,
Сказав суворо: “Пиши про тещу”.

2003 г.

Я хотів би березову гілку
Відламати для тебе в гаю.
Або з верби зробити сопілку,
Щоб почула ти пісню мою.
В темнім лісі зібрати ще хмизу,
І для тебе багаттям пальнуть.
Та боюся, що хлопці з «ГРІНПІСУ»
Десь піймають і пику наб’ють.

(уривок з промови)

І ось, коли був крок лише до перемоги,
Народ підступно простягає ноги!

Ах, друже, друже, любий друже!
Мене давно цікавить дуже,
Ну, звідки це тремтіння нервів,
Коли я бачу десять євро?!
І це бажання немовляти
Від радості, пробачте, сцяти,
Коли десь кажуть: «єлісєйскіє поля»,
«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».
І хочеться стегном як курва вихиляти,
Взуття, схилившися, лизати,
Від щастя щось верзти не до пуття!
Як звуться ці мізерні почуття?
Оці нікчемні «чуйства»?
І раптом здалеку – луна, мов з забуття:
Холуйство…холуйство…холуйство…