(поема)

1.

Такий вже в нас менталітет,
Пробачте, за дурне те слово.
Але як вмре в когось корова,
Так наче дали нам букет.
Чи навпаки –живе хтось краще,
Вночі ридаєм: нащо, нащо
Господь тим гадам помага?..
В суботу раз, після футболу
Зайшов сусіда мій, Микола.
Взяли півлітра, пирога,
А потім ще взяли нівроку.
Аж тут пішла “Фортуна року” –
Телепрограма є така,
Де нам показують еліту.
– Оно кому не слабо жити! –
Сказав Колян. Його рука
На весь екран лягла мов пляма.
І тут між нами сталась драма,
Бо я сказав, що це брехня.
Сусід не любить заперечень,
І він додав ще кілька речень.
Я розмахнувся навмання,
Микола взявся за стілець,
Удар! І вечору кінець.
На крісло впав я, відключився,
І сон такий мені наснився...

2.

Лечу. Пітьма. Внизу палац,
Салют злітає, мов ”Ігристе”.
Спустивсь. Палацу двері мац,
Аж гульк! Народного артиста
Стрічаю. Був це саме той,
Що преться всюди наче дишло,
А чи народу з нього смішно,
Йому «до фені», він «крутой».
– Скажіть, добродію, – питаю, --
Що то за свято і салют?
О! Мужичок! А ти як тут?
Бо здєсь тусовка нє простая.
–А що таке? – Привозять, сину,
МОДЕЛЬ НОВОЇ УКРАЇНИ.
–Яку модель? – От темнота!
Нову модель Вкраїни-неньки.
Як презентується гарненько,
У наших селах і містах
Життя піде такого ж типу.
І зник артист. А я без скрипу,
Кордон минувши СБУ,
Влетів спокійненько до зали.
(Якийсь читач надме губу
І скаже: “Тут вже брешеш, малий!”
А я скажу: “Це, хлопці, сон.”)

3.

А в залі був такий бомонд!
Від блиску очі ледь не плачуть.
Сто депутатів! Від Версаче
Костюми модні були в них,
В прокуратури – від Армані.
І що приємно, в тих і в тих
Обличчя суто вітчизняні.
Був ще відомий генерал,
Він по своїх стріляє влучно...
Аж тут заграли сурми гучно,
І королевою на бал
На сцену виплила Роксана,
Що мала прізвище Лякай.
Співачка знана та кохана.
І заспівала: “Край! Нехай!
Моє життя! Це майбуття!”
Я в текст не в’їхав до пуття.
Коротше, був «сосед коварный»,
Стогнала Ненька від страждань,
А нині стогне, бо їй гарно.
І раптом чую: глянь-но! глянь!
Дивлюся, зверху, десь від стелі
Спускають краном на дротах
Щось механічне і дебеле –
ВЕЛИКУ БАБУ У СТРІЧКАХ!
Немов фольклорний Термінатор,
Очами схожими на гель,
На всіх дивилась та Модель
І посміхалась дурнувато.

4.

І знов з’явився мій артист,
Що зуби шкірить в кожній хаті,
І заволав: “Хто має хист,
Натхненні, молоді, завзяті!
Прийдіть, мистецтва діячі,
І в ЦЮ ВКРАЇНУ, чисту, нову
Внесіть культуроньки основи!”
І наче таргани в печі,
Митці побігли звідусюди:
Лякай, Пужай, із “Голівуду”
Нічного клубу – EL.Пінчук,
Співачки Муся, Пуся, Дуся.
(Згадаю ще, як напружуся.)
В цей час відкрився чорний люк
Десь під віночком в тої Баби.
І прямо в мозок їй нахабно
Жбурляти стали ті митці
Свої касети, кліпи, диски.
Дебільна усмішка на писку
Ставала ширша. – Молодці! –
Кричав ведучий, – Витривалу
Зробили Неньку нам! Сенкью!
О’кей! – почулося із залу.
Та раптом: “Пропусти, бо вб’ю!”
З очами, наче ніч всю плакав,
Вусатий дядько мов макака
Поліз канатом і як в чан
У чорний люк став книжку пхати.
– Письменник я, Павло Качан! –
Стогнав художник, – прочитати
Повинна ненька мій роман,
Де я спромігся описати
П’ять тисяч гетьманів! У мить
Піде усюди в нас просвіта,
І нарід скаже гордовито:
“Крім тої, всі книжки спалить!”

5.

Закрився люк. Модель здригнулась
Неначе зараз ригоне.
А потім знову посміхнулась,
Бо вже під оперу “Кармен”
Пішла Команда Анекдотна.
На крані піднялись до вух.
І наче зграя товстих мух,
Почали плямкали гидотно:
«Любовнік», «Мойша», «голубой»,
«Купила теща «Кама-сутру»...
І так їм гарно «сыпать шутки»,
Іржати «дружною гурьбой»,
Що вже на вуха капа слина.
Модель від лоскоту трясе,
Ірже Майбутня Україна!
І ось у слюнях геть усе.
Бо з нафарбованого рота
Тече липуче мов ріка.
Ведучий слюсарів гука,
Ті затикають Ляльці пельку.
–Така, панове, в нас земелька,
Весела вдача в нас така,
Ми гумор любимо одвіку! –
Хрипів артист. Тут чоловіка
Я ще відомого уздрів,
Йому окремо пару слів.

6.

Діяч, продюсер, бізнесмен,
Ще й президент телеканалу,
Відомий всім Арнольд Гукало,
Був зовні чистий супермен.
Мені доводилось читати,
Про нього чули навіть в Штатах.
Він не вилазив із «європ».
– У серці в нас сидить холоп! –
Сказав Арнольд, – «Петро», «Микола»...
Нас візьмуть у пристойне коло,
Як доведемо, що не дикі,
Що нам відомий Стівен Кінг!
Аж тут пішли такі вже пики!
Вампіри виперлись на кін!
Маньяки! Збоченці! Потвори!
Круг Неньки заспівали хором
Герої трілерів нічних –
Для нас Арнольд знаходить їх
У Канах десь на барахолці –
І загорлали, вірте, хлопці,
Рядками, що писав Тарас!
У місці, де в людини серце,
В Моделі відчинились дверці,
І вся сволота раз по раз
Пішла стрибать їй прямо в душу!
Я написати правду мушу:
Перелякавсь не тільки зал,
І ледь не трапився скандал.

7.

Як серіальне те багно
До Ляльки в серденько полізло,
Всім стало ясно – не залізна.
Пішло вже смикатись воно,
І проскрипіло навіть “мамо!”,
І з переляку загуло,
Та приторочене цепами,
Втекти нещасне не змогло.
А от з ведучим стався срам,
Його живіт схопив від страху.
І вже з’явився певний запах,
Що непокоїть стало дам.
Та завдяки одному серу
У ложах не здійнявся шум,
Бо демонструючи манери,
Спускавсь по східцях Біллі Грум,
А з ним одна солідна леді,
Що звалась Лізою Олрайт.
– Юкрейн – нє «русіше мєдвєді»! –
Гукнула Ліза. – В етот край
Цивілізейшн єсть нємало,
Но просім ю: нє кушать сало,
А кушать чіз і гамбургер.
Чтоб ми нє пріняль жорсткі мер,
Внєсітє ето в Констітюшн!
І зазирнувши Ненці в душу,
Як у великий темний рот,
Поклала товстий бутерброд.

8.

Настала черга Біллі Грума:
– О! Мене мучить тяжкий дума!
Багато зайвого в Юкрейн,
Що треба викинуть скорей!
В Модель по груди він заліз,
Вона на це дивилась сонно,
І раптом витягнув... ікону.
З Синочком Матір Божа. – Пліз!
І кинув їх обох під ноги.
– Вкраїнці! Ми дамо вам бога!
(Як впала дощечка до долу,
У мене в серці закололо.)
– Не треба нам! У нас вже є! --
Якісь дядьки тут заволали,
Котрих вже ноги не тримали.
– Наш! Власний бог! Пшеничну п’є!
На закусь любить борщ із сальцем.
Не те, що той старий, москальський!
У нього свій патріархат
Від Оболоні аж до Бучі,
І патріарх у нас всіх круче,
А хто не вірить, зараз, гад,
За несвідомість б’ємо пику!
Тут Білл “секьюріті” покликав,
І хлопців провели в буфет,
Чи в потаємний кабінет...
Не в тому суть, бо казці, діти,
Страшненька настає фініта!

9.

– Пар-р-дон! – почулося, – Мер-р-сі!
І номер закрутивсь коронний.
З’явився сам Семен Кордонний –
Він видавав журнал «Труси»,
Де «кашпіровські» та «сталони»
Знімались тільки в панталонах.
– Нам треба Мамцю розстебнуть! –
Гукнув Семен, – бо хоч і мати,
А все ж вона повинна мати
Пристойну сексуальну грудь!
І він заліз на ту Модель,
І блузку їй задрав зухвало,
І показалося чимало...
– Кайфова в нас мадмуазель!
З такою кожному охота
Себя імєть, пардон, на фото!
І в мить таке у них пішло,
Що і захочу – не забуду,
Бо піднялись елітні люде,
І кожне, як просте мурло,
На Неньку почало сідати.
Семен наводить апарата,
Еліта преться до гори --
Хто сів на руки, хто на плечі,
Схилилась Лялька небезпечно –
Не бачать! Біс їх забери!

10.

Ну, значить, йде оте знімання,
Кричить Кордонний : красота!
І вже збирає стерво «мані»,
Та й у клієнтів ще пита:
– ЧИ ДОБРЕ ВАМ НА УКРАЇНІ?
– Ой, добре нам на Україні! –
Відповідають. Отаку
Ми завжди мати і хотіли!
Коли якомусь мужику
На шию сісти закортіло.
А в ньому сала пудів п’ять,
Не чоловік – ходяча шкварка!
Його вважали олігархом,
Але боялись так назвать,
Бо говорили, що замочить...
Скотився з Нені той віночок,
З грудей почувся рип та хрип,
З боків полізла арматура,
І раптом діячі культури
І та еліта – в яму, вглиб
Кудись з Моделлю провалились,
А звідти вирвався вогонь!
Страшенно матюкавсь ОМОН,
Семен волав що було сили
І як пацюк шукав щілину!
Та все рвонуло за хвилину...

11.

Мене у поле віднесла
Могутня хвиля вибухова.
Опам’ятався край села,
Що звалось дивно Чорноброве.
І на горі побачив храм.
Високий, білий та пригожий.
Піднявсь. Ввійшов... Та ж Матір Божа!
І Син Її... Не знаю сам,
Хто підказав мені те слово,
Але з нутра, від німоти
Піднялось: “Господи, прости!..”
І сон розтанув. Вдома знову
Лежу. На кухні кран тече,
І ніби щось мені пече,
А потім тихо так лоскоче.
Коли відкрив, нарешті, очі,
Солоне по щоках текло,
А поруч був сусід Микола:
– Петро, пробач, що в нас було,
Того не буде більш ніколи!
І щоб не дихати вином,
Воно сердешне відверталось.
Обнялись ми. Поцілувались.
І він сказав: “Он за вікном
Погода ж клас! Айда до мами
У Чорноброве посапать!”
– Так в тих краях у тебе мама?
– Авжеж. І соток тридцять п’ять!
І ми поїхали в народ
Копати материн город.

2002-2003