Щороку 9-го та 10-го березня, в дні народження та смерті Тараса Шевченка, керівники України, зарубіжні гості, творча інтелігенція приходять до пам’ятника поета, аби вшанувати великого Кобзаря.
З останніх новин.
Все покину, і полину До самого Бога Молитися…а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.
Т.Г.Шевченко, «Заповіт».
У кожного своє горе І свій гріх, мов камінь. Той керує, той грабує, А тому, як у храмі Вклоняються, мов святому, І слава до неба. А може те покійному гидко, І не слави йому треба, А молитви... Отак думав я, бульваром ідучи, Поруч тополі, Києва окраса, Та й не помітив, як вийшов До Кобзаря кам’яного, До нашого Тараса. Бачу, букет на постаменті, І трохи народу. Так це ж день народження, Та день його уходу. І зітхнув я, незграбний, і раптом... Що це?! Диво якесь чи година лихая? Поет глянув на мене і теж зітхає Грудьми кам’яними. А далі, чи то примара, Чи насправді було, Не знаю, тільки з бульвару Поверта колона пишна. Ідуть в «Армані» убрані, У вінках живі квіти, Охоронці злі бігають. Ну, значить, влада іде, А з нею еліта. І знову чую, зітхнув Поет, Та іще так сумно! І я, нахабний, кажу йому: «Чом зітхаєш, не впізнав? То діти твої великорозумні, Що уклоняються тобі, Та інших нахиляють перед тобою, Та перед собою... Оно, дивись, твій нащадок, Той, що всіх умовля Думать по-українськи. А в самого, гада, Маєток англійський, Рахунок американський, А в кишеню кладе, стерво, Мов митник бусурманський. А поруч, дивись, не зітхай, Письменнички та нацбезпека, Та УПА ветерани. Та на всіх крові крапельки, Що колись із рани Закатованих діточок витікала. А це хто? Білі кали Тримає, невже правнук отого з СС? Ні, чую, каже: Yes! Yes! І всміхається весь час, дурепа, Це, мабуть, хтось із Госдепу, Теж твій прихильник, Тарасе. Та всі вони з одної каси Годуються: і поети, і олігархи, І той, що вбрався В «київського патріарха», А сам, як нехристь поганий, На погибель, нещасний, Із церкви вигнаний... Всі вони твої учні, Ти їм вказав дорогу. Навчив жаги ворожої крові, Навчив не боятися Бога. Так, так! Це ти написав: Немає, немає Господа на небі. Ну, от вони Його і забули, І приходять до тебе, Поклоняючись тобі, мов ідолу. Тільки, знаєш, брате, Господь сказав: Спокуси у світ прийти мусять, Та страшна розплата Чека на того, хто спокусить Малі Його люде...» І тут зненацька, брехать не буду, У тому дивному мареві Побачив я сльози кобзареві. Почув його тихе: «Горе, горе...» І зникло все, і натовп, і охоронці, І прославителів хори. А я пішов до храму, Не до Володимирського собору (Хоч і поруч, а святиня в полоні) Пішов далеко, на Печерськ, Бо не мав недостачі у часі я І там на пагорбі, Де на Божій долоні Стоїть наша Лавра, Молебен замовив на спомин душі Раба Божія Тарасія...
2007 |