Мій друг Степан
Собою так пишався,
Що в нього слід
На тілі залишався.
Коли він думав про свої чесноти,
Збиралися краплини поту,
І речення писали між грудей:
«Степаночку, ти краще всіх людей!»
І довго він беріг цю таємницю.
Бувало, натовп йде багатолиций,
Він дивиться в обличчя перехожих,
І в серці дума: «Боже! Боже!
Чому один я в тебе?
А інші – примітивні непотреби»
На жаль, не знав мій друг Степан,
Що кожний з перехожих громадян
Так само думає про себе…
І в цьому є трагедій буття,
І в цьому є пекельний холод майбуття.
А вихід є?
В гордині каяття. |
