|
Зворотна сторона медалі –
Поета туга не мине.
На світі є читач Віталік,
Читає завжди він мене.
Щось напишу вночі від серця,
В мережі запущу зрання –
Віталік миттю відгукнеться
І запита: «Шо за фігня?»
Поема про народне горе
Чи пісня, що бентежить кров –
Суддя з Віталіка суворий:
«Шо за фігня?» – карбує знов.
Віталю, милий, хто ти? Де ти?
Давно між нами є зв’язок.
Твої безжальнії коменти,
Неначе пляма чи плювок.
Невже безглузді запитання
Дають приємні відчуття?
А, може, у мій бік плювання –
Мета і сенс твого життя?
Я часто думаю про тебе,
Коли пишу свої вірші.
Чого тобі, Віталю, треба?
І що у тебе на душі?
Як ображали тебе люди?
Чим отруїли твої дні,
Що ти несеш свій біль усюди,
І радість маєш від «фігні»?
Ти дратував, і не даремно –
Немов лайно, твоє тавро.
І уявлялась зла нікчема.
Порожня, наче нуль, зеро.
Та все в житті, Віталь, проходить,
А дні спливають, як вода.
І пожалів тебе я згодом,
І стало так тебе шкода.
Ось ти сидиш і «клаву» крутиш,
І, не рахуючи годин,
Тихенько ллєш свою отруту.
А я ж, Віталю, не один.
Скажу тобі, мій друже, чесно,
Мені здавалося не раз,
Що людству ти – нещасний месник
За біль принижень та образ.
І що живеш ти незігрітий,
Бо доля щастя не дала.
Що ти колись шукав по світу
Бодай хоч трішечки тепла.
Самотність, знаю, серце сушить.
Якби хоч хтось тебе знайшов!
Якби твою зігріла душу
Чиясь турбота і любов.
Можливо, що тавром убогим
Відмітиш і цього листа –
За нас обох прошу я в Бога,
Щоб силу дав нести хреста.
2020. | 