|
Ось народ.
Під синім небом, серед білих хмар
Він крізь час, мов ріка,
Лине і лине…
– Звідки і хто ти, народе гарний?
– З України.
– Де були ви, люди?
Що шукали? Чом зігнулися сумно
Мов колосся під вітром у полі?
– Де були? Та усюди.
Що шукали? Та, мабуть, того,
Чого в світі мало – кращої долі.
– Хто ж ті мудрі, хто ж ті добрі,
Що водили вас по світах
І в будні, і в дні Великодні?
– Та вожді наші та керманичі народні.
Тільки мудрі вони не дуже, та й…
(Глянули карі очі за обрій,
Глянули сині очі у небокрай)
Та й зовсім вони не добрі.
– Що ж робили ви, як ходили?
На що поклали ви силу?
– Ми ходили та просили,
Просили, просили.
– Що ж, ті сильні та багаті, у кого просили,
Щось вам дали?
– Ні, не дали, бо ми їм не милі.
Ні, не дали, ще й плювали
У личка нам білі.
– Що ж ви будете робити, України діти?
– Знову будемо просити, просити.
Чекати, може, станемо гідні.
– А скільки ж вам ще чекати,
Бідні ви, бідні?
– Ой, не знаєм, не знаєм,
Нікому ми не потрібні.
– Ох, неправда, це неправда, –
Мовила Божа Мати, –
Чи просили ви у Того,
Хто все в світі може?
– Це у кого?
– У Бога, – каже Матір Божа. –
Чи просили в Мого Сина,
Сини України?
– Не просили, бо не треба,
Бо нас вчили, що немає Господа на небі.
Нас учили, що ми горді,
Що усе здолаєм,
Що права і свободи та усякий добробут
Ми самі здобудемо для рідного краю.
– Де ж ви візьмете все добре
Та гарне, та росою умите?
– Знову будемо просити, просити,
Просити.
– А у кого?
– Нам укажуть вожді наші народні.
– Що ж, вони до вас добрі?
– Ні, не добрі, не чесні
І нікуди не годні.
– Що ж, ті люди, в кого маєте
Просить собі долі,
Ті вас люблять?
– Ні, не люблять, зневажають,
За сміття на дорозі вважають,
Так, що серце щемить від болю.
Заплакала Пречистая,
Заплакала Матір Божого Сина:
– Ох, нещасні, горді та вперті
Діти твої, Україно… |
