Ян Таксюр

Вночі, у сонномі полоні
Побачив, хоч не до кінця…
Сиджу, маленький, на долоні
В само̀го Байдена-отця.

Минули сльози, біль та мука,
І ніжно лине: – How are you?
І я лижу̀ тихенько руку,
А потім з неї щось клюю.

І раптом голос: – Ні! Не треба!
Суворий голос, просто жесть.
– Оці долоні не для тебе,
Занадто вже велика честь.

Відомо навіть немовляті,
Гріхів чимало маєш ти.
Тому, до справжніх демократів
Тобі рости ще і рости!

І, як майбутнього ознака,
Як долі гнів, що не спинить,
До мене руки тягне Псакі…
І я прокинувся умить!

Всім, хто продався за доляри,
Я щиро зичу лиха з лих:
Нехай Пело̀сі, мов примара,
В обіймах вічно душить їх.

2021.