|
Посвящается Дмитрию Скворцову
Мені приснився Пушкін якось вранці,
Так, ніби на кордоні два здорові бранці
Поета автоматами штовхали в спину,
Мовляв, не пустимо тебе на Україну!
А Пушкін, бідний той, не знав,
Чи плакать, чи сміяться,
Благав: – Пустите же, ну, право, братцы!
Стихов немало я несу Украйне милой,
О красоте её и доблести, и силе!
А ті військові загарчали, мов харцизи:
– Не пустимо, бо ти не маєш візи!
Та і своїх поетів повно, як багна,
І в кожного є книжка, й не одна.
Так нам би хоч тутешніх прочитати
(І щоб, пардон, при цьому не зблювати)
А тут ще ти затягнеш теревені, я, тіпа, геній!
Ну, що там в тебе? – Приятель мой Евгений
Родился на брегах Невы…
– А є щось про Дніпро? – Увы!
– А в другій книжці що? – Стихотворенья.
Я помню чудное мгновенье…
– Так-так, «мгновенье», темна тут картина,
Можливо, там ворожа писанина.
І Пушкіна конвой уводить в ніч.
Прокинувсь я, і дивна річ,
Чи містика, чи, як там кажуть росіяни, «чудо»,
Повістка на столі лежить до суду.
З’явитись свідком і захистити від підриву
Державний інтерес,
Бо слухається справа Пушкіна О.С.
Ну, думаю спочатку, це занадто,
А що подумають про нас Європа, НАТО?
Хоча, можливо, той поет
Зухвало ухилявсь від мита.
Та й взагалі, ну, що йому у нас робити?
І хоч не треба до в’язниці,
Але нехай піїта цього депортують звідси!
А ми, місцеві діячі, самі з народом нашим
Розберемося, повірте,
(Доречі, цей народ мою не дочитав ще збірку)
І розберемося з культурою чудово,
І з тими ще, хто, підриваючи основи,
Без тями западає на чуже.
Отак-то! Якесь іще важливе слово
Хотів сказать я накінець…Ага! Згадав!
Авжеж! |
