Ян Таксюр

Виноградную косточку в тёплую землю зарою…

Булат Окуджава.

Уколю собі в бік тихо зранку індійську вакцину
І хатину продам, і за світло борги заплачу̀.
І запла̀чу, як Байден зненацька згада Україну,
Прилетить і, мов батько, поплеска мене по плечу.

І куплю собі хліб, і вклонюсь під портретом гаранта,
На колінця припасти примушу дружину й дітей.
А як хлібця не стане, збиратиму пляшки від «Фанти»,
Та із геями голосно я закричу: «Будьмо, гей!».

Розтопчу та сплюндрую усе, що було мені миле,
І шкідливого Пушкіна десь на городі спалю.
І застогне мій дід несвідомий в забутій могилі,
А я плюну на діда, та й дупу пока̀жу Кремлю.

А коли я помру і в труні усміхнусь променисто,
І віддам під кана̀біс мій двір і садок, і город,
То вже визнають, мабуть, начальство й брати-активісти,
Що я гідний того, щоб носити ім’я «патріот»...

2021.

Почну свою повчальну повість.
На світі жив мій кум і друг –
Таку незайману свідомість
Не бачив досі я навкруг.

Він жив ідейно, без помилки,
Духовну маючи красу:
Не пив «Московської» горілки,
Не їв «Московську» ковбасу».

І в ньому це з дитинства грає –
Малѐ, іще не активіст,
Бувало, вийде із трамваю
І плюне на Московський міст.

І ось недавно п’єм пома̀лу,
Мій друг мовчить, мовчу і я.
І раптом кум зітхнув: – Украли!
Украли, друже, в нас ім’я!

– Як? Хто украв? Я чую вперше!
А він тремтить і личком зблід.
– Ті, хто завждѝ! – сльозу утерши,
Кум гнівно подививсь на Схід.

Вечір сідає, немов батарейка.
Доле моя! Я б хотів не таку.
Двоє в кімнаті нас – я і мій Рейтинг.
Привид чи тінь? Он стоїть у кутку.

– Рейтингу! Ріжеш мене без ножа ти,
Інколи розпач приходить без меж.
– Я не збирався тебе ображати.
– Як не збирався? Так ти ж не ростеш!

– Що ж, не росту. Та хіба це важливо?
Іншим речам не радієш чого?
– Мабуть, жартуєш? Мені неможливо
Жити без тебе! Без росту твого.

– Значить, для тебе я в світі єдиний?
– Так! І прохання у мене одне!
– Може, тоді упадеш на коліна?
– Я на колінах! Помилуй мене!

Люба телезірко,
Дівчина Марічка!
Чом зітхаєш гірко?
Чом змарніла  личком?

Не питайте, люди!
Трапилось нещастя
Через ту паскуду –
Телезірку Настю!

Бідна наша киця!
Шко̀да твою вроду.
Горем поділися,
Розкажи народу.

Та було все звично:
Ну, як зірку, тіпа,
На прем'єру кличуть
Фільму або кліпу.

Кажуть, буде свято,
Кажуть, буде круто –
Дами, дипломати,
Вся еліта, суто.

Користь є чимала
(Не чекала згуби)
Груди підкачала,
Підкачала губи.

Осінній вечір, повний болю.
Сиділи ми серед імли
І між собою, в дружнім колі,
Тихенько Путіна кляли.

Бажали вмерти блискавично,
Болячок тяжких і біди –
Логічно і патріотично,
І конструктивно, як завжди.

Іще ми мріяли уперто,
Що Кремль раптом упаде.
І ми спитаєм: «Де тепер він?»,
І скажуть нам: «Та вже ніде».

І, ніби, доля удалася,
І думи тя̀жкі линуть геть.
Та раптом друг наш спільний Вася
Щось пробурчав собі ледь-ледь.

Яка брехня, що Байден-неборака
Про мій візит давно уже забув!
Він кожен день питає Псакі:
– А хто це був? А хто це був?

2021