Презрев Европу и безвизы,
Хвалу, позор,
В высоком небе голубь сизый
Летел в СИЗО.
Стряхнув остаток звёздной пыли,
В родном краю
Нёс голубок на лёгких крыльях
Свою статью.
Не крал, не резал тёмной ночью,
Не делал зла.
А вот статья у голубочка
Ох, тяжела…
– Скажи, мол, каюсь, впредь не буду
Перед судом.
Примеришь, голубь, плащ Иуды –
Увидишь дом.
Следак, то ласковый, то бравый:
– Вам бы врача.
Только выглядывал лукавый
Из-за плеча.
Но голубь сизый, грусть изведав,
Глядел в окно.
Что ждёт Господь его за небом,
Он знал давно.
И страх бесчестья и могилы
Сменял покой.
Помилуй, Господи, помилуй,
Спаситель мой.
2022.
(первые стихи, написанные в СИЗО)
Глазёнки волчьи. Долг к оплате.
Явилась тьма.
Шипят: «Ты зрадник и предатель!»
И вот, тюрьма.
Хлопак, толкавший дулом в спину
Средь бела дня,
«За шо не любишь Украину?» –
Спросил меня.
Чужие ноги книги топчут,
Мой дом, семью.
Люблю Украйну, милый хлопче,
Но не твою.
Не ту придуманную «Нэню»,
Где мой народ
Перед врагами на коленях
Отраву пьёт.
Где зелье варят бесогеи,
Их легион.
Где озверевшие злодеи
Глядят с икон.
Но тот люблю простой и чистый
Родимый край,
Где гай шумит тысячелистый,
Где дом, как рай.
На человеков нет охоты,
Нет волчьих глаз.
И нет, панове «патриоты»,
В помине вас.
2022.
Мені приснилося, що знов «регіонали»
Гуляють вільно по моїй землі.
Людей частують хлібом, медом, салом,
Радіють кури, вівці та кролі.
І де-не-де димлять уже заводи,
І ро̀дить рясно поле та город.
Але ж вони придурки та уроди!
І кожен з них іще й не патріот!
І бра̀ти нам нічого в них не гоже…
Але, голодний, муки не знесу!
Я без харчів, пробачте, жить не можу,
І я беру ворожу ковбасу!
І я дивлюсь в регіональні очі
Тим, розтреклятим, підлим, не своїм!
І їм! Хоча я зраджувать не хочу!
Ненавиджу! Ненавиджу та їм!
22.07.2020
Мені приснилося, що Путіна не стало.
Кудись подівсь, чи в космос полетів,
Чи стало зле від вкраденого сала.
І ось сиджу собі на самоті,
Чекаю, що настане процвітання,
Що гривня вскоче вгору, мов орля,
Що геть підуть усі наші страждання,
Що оживе сплюндрована земля.
Бо Путіна ж нема! Усе чудово!
Тепер підйом, прогрес і урожай!
Але печально мукає корова,
І сохне необроблена межа,
І за вікном не йдуть щасливі люди,
І на ТV брехня тих самих пик…
І сумніви мені бентежать груди,
І думи, хоч я думати не звик.
І лячно, що додуматися можу
До страхітливих, зрадницьких речей!
Я прокидаюсь і питаю: «Боже,
До чого сон?». І сльози із очей.
22.05.2020.
Не розпускай нас, любий Вова!
Не розпускай!
Хоч ми п’ять літ несли полову,
Тремтів Wi-Fi…
Не вимикай нам мікрофона!
Мов смерть, ігнор.
Нам вчора в Раді снилась зона
І прокурор.
У нас у всіх є ма̀лі діти
І свій гешефт.
Не відганяй нас від корита,
Наш юний шеф!
Багато ми зробили марно,
Так, вибачай!
Дехто з колег у кулуарах
Кричав: «Зіг хайль!»
Та в патріотів і у хворих
Є привілей.
Так що не вздумай, нам на горе,
Мінять коней.
Жорстоким бути, друг Володя,
Ти не звикай!
І годі вже лякать нас! Годі!
Не розпускай!
Гудбай, Петро, гудбай!
Нам більше не співай
Про наш майбутній рай,
Реформи, урожай.
Гудбай, Петро, гудбай!
І хайп свій припиняй
Про «повне прощавай»,
Бо нудить рідний край.
Гудбай, Петро, гудбай!
Ти кращий? Ну, нехай!
Святий, а не шахрай.
От тільки не співай!
Та раптом чуєм знову –
Та ж пісня! Слово в слово!
Хто ж це співає?
Вова...