(притча)

Ми будували радісне майбутнє,
Нам за вождя був славний пан Петро.
О, дні буремні, світлі, незабутні!
На серці ви залишили тавро.
Петро був отаманом бездоганним –
Шляхетний лицар, майже Робін Гуд.
Лише одну властивість мав погану,
І звичку – теж не зовсім «веррі гуд».
Можливо, через тяжкії дороги
(Чи склалась так житейська каламуть)
Нестерпно у Петра смерділи ноги,
І раз на рік в єврея міг шмальнуть.
Пройшли роки, ми вдячні провидінню,
Життя – мов храм любові і добра,
Хоч інколи десь чується смердіння,
То запах ніг покійного Петра.
І хоч навкруг усе в добрі й любові,
Галушок, сала майже океан,
У храмі інколи виходять плями крові
Євреїв, українців, росіян.
Це явище вивчають наші вчені,
Збагнути хочуть витоки і суть.
А кров і знов точиться потихеньку,
І ноги тхнуть, і тхнуть, і тхнуть, і тхнуть…