Було місто мальовниче, Мальовничий край – Хати, верби, усе звично, Зовні, наче рай. Та летить у місто звістка Долом, по ярам: Наші хлопці-активісти Захопили храм! Тихо, мирно, не жорстоко, Почитайте звіт! Двом бабусям дали в око І одній в живіт. В церкву вдерлися, десь, троє В героїчний час. І за те усім героям Видали аванс. – Ворогів погнали звідси! (Тут і гімн заграв) Прощавайте! Помоліться! В нас багато справ. Уклонивсь громаді кожний, Мить – і їх нема! Та стоїть той храм порожній. Холод і пітьма. Тільки якось по безналу З доброї руки Трошки люду підігнали Хлопці-вояки. І з’явився на тих зборах Панчик юних літ. – Хто такий? – питають хором. – Я? Митрополит. Звуть мене Семен Куменко. Ні, я не гуцул. Вся Вкраїна моя ненька, Хоч прислав Стамбул. Відпустивши охорону, Став служить Семен. Всюди вішає ікони. На іконах – мен. – Що за мен ото, Семене? Правди не ховай! – О! То, браття, сам Помпео, Найсвятіший Майк! Мене любить він, як сина. Тут ударив дзвін. Впав Куменко на коліна І зробив уклін. Так затято і поштиво Той Семен служив. І від того сталось диво, Навіть диво з див. На іконі Майк всміхнувся Добрим дідусем. І, немов живий, звернувся: – Ну, як справи, Сем? Сем зашарівся, та згодом Проказав своє: – Білий Брат! Отець народу! В нас прохання є. Ось, шановний, яке діло (Він вклонився знов) Нам потрібне ваше тіло І, як можна, кров. – Ти, Семен, не крейзі, часом? Що це ти верзеш? Мало ти одержав баксів – І безнал, і кеш? Так іще моєї крові Хочеш, сучий пан! Сем зомлів на тому слові, Затремтів пацан. – О, надія та підмога! Парус кораблю! Ти для нас тепер за бога, Не карай, молю! Майк Помпео подобрішав І сказав: – О'кей! Тільки, думав я, хтось інший Богом є в Юкрейн. Сем зітхнув, неначе з лиха, І вдягнув пальто. – Хто? – спитав він тихо-тихо, – Ми не знаєм, хто! Я писав аж до Стамбулу: «Отче наш, навчай!» Та вони там теж забули, Кажуть: «Вибачай…» |