Було це в далекі буремні часи, Ходила біда нашим краєм. І форму німецьку герой мій носив, Бо в Києві був поліцаєм.
Чималу роботу він хутко справляв, Хоч бігав у вічній запарі. Зганяв у колони і влучно стріляв В потилицю, в Бабинім Ярі.
Він звався Степаном, носив оберіг, Був жирний, не влізе в криницю. Звичайний катюга, від вуса до ніг, Та мав той герой таємницю.
Бувало, як з’їсть свою пайку харчів І шнапсу дістане і прийме, Вірші у блокнотик тихенько строчив Про фюрера та побратимів.
Про те, як стріляти в єврейських бабусь І по̀ляка в землю загнати. Але показать свої твори комусь, Здавалося соромно кату.
Та якось не втримась, Петрові-дружку За пивом відкрився в буфеті. І той дав Степану пораду таку: — Дай курвам, що пишуть в газеті.
Від щастя схвильований, крикнувши «хайль!», Потиснувши другові руку, Помчав до редакції пан поліцай, І віршики взяли до друку.
А вже через день на паркані листок Читали, і пили горілку. — От, стерво, поет! Складно пишеш врядок: «Я ворога вішав на гілку!»
І раптом, хильнувши четвертий стакан, Крізь п’яний туман каламутний Спитав у сльозах віршописець Степан: — Мене хтось згадає в майбутнім?
І голос у серці, де був самогон, Промовив на диво пророче: — Нащадки до тебе прийдуть на поклон, Співаючи вірші охоче.
І вулицю ту, що веде в Бабин Яр, Назвуть в твою честь, як поета. Портрета напише продажний маляр, І матимеш бюст і букети...
Минули роки, і епоху нову Тепер прожива Україна. Спитай мене, брате, от де я живу? На вулиці сучого сина.
І ти, читачу, не ховайся за тин, Цю правду повинен ти знати. Можливо, що зараз у школі твій син Вивчає убивцю і ката. |