Почну свою повчальну повість.
На світі жив мій кум і друг –
Таку незайману свідомість
Не бачив досі я навкруг.

Він жив ідейно, без помилки,
Духовну маючи красу:
Не пив «Московської» горілки,
Не їв «Московську» ковбасу».

І в ньому це з дитинства грає –
Малѐ, іще не активіст,
Бувало, вийде із трамваю
І плюне на Московський міст.

І ось недавно п’єм пома̀лу,
Мій друг мовчить, мовчу і я.
І раптом кум зітхнув: – Украли!
Украли, друже, в нас ім’я!

– Як? Хто украв? Я чую вперше!
А він тремтить і личком зблід.
– Ті, хто завждѝ! – сльозу утерши,
Кум гнівно подививсь на Схід.

– Пробач, я щось не розберуся.
А як же звали нас раніш?
– Були ми Русь. Звалися руські.
Та все сплило за мідний гріш.

Прийшли Петро, чи Катерина,
Горіти в пеклі тим панам!
Ім’я забрали в України
Та долю поміняли нам.

Я аж здригнувсь! Забувши, де я,
Сиджу, у розумі туман.
І тут, мов блискавка! Ідея!
Я знаю, як здолать обман!

Народ нічим тепер не скутий,
Земля і Рада в нас своя.
Нам просто треба повернути
Своє украдене ім’я!

Дивіться, куме, все ж логічно,
І це законно, я клянусь!
Спочатку буде нам незвично,
А потім звикнем: руські, Русь.

А ще логічніше – Росія!
І вмить...о, жах! Шо за діла?!
Від то̀го слова кум посѝнів!
Ідея в нього не зайшла.

Він став червоним та зеленим
(Мій бідний друг і майже брат)
Схопив повітря і…ой, нене!
Упав! Вхопив його кіндрат...

Чи є моя вина? Можливо.
Та де ж неправда моїх слів?
Втім, мабуть, логіка шкідлива
Для наших ніжних земляків.

В молитвах про̀шу, хоч не часто,
Згадайте кума, то не гріх.
Своє ім’я узнав нещасний,
Та скористатися не встиг.

2021