|
День був тихий, небо ясне,
В рідній стороні
Лицар мужній та прекрасний
Їхав на коні.
Раптом плач і голос ніжний
Рветься із грудей.
А навкруг, що дивовижно,
Жодного з людей.
- Хто це плаче, - каже лицар,
- Вийди! Де ти є?
І дозволь хоч подивиться
На лице твоє!
- Ой, не можу! Горе, горе,
В серці сум без меж!
Я тепер така потвора,
Стрінеш – утечеш...
- Не втечу! Одвіку, люба,
Я не відступав.
Раптом вийшла із-за дуба,
Глянув лицар. Впав.
Потім каже: - Сиротино!
Як твоє ім’я?
- Конституція Вкраїни!
Так, це, дядьку, я.
А носила ж довгі коси,
Пила мед, росу,
Та як стали зміни вносить –
Втратила красу.
Кожне в тебе лізе, кляте,
Кістки хрусь та хрусь...
Лицар вскочив: - Кати! Кати!
Зачекай, помщусь!
І помчав кудись за гори,
І нема чуток.
Кажуть, бився з прокурором
І одержав строк.
Потім ніби офіційно
Він у бій пішов,
Суд шукав Конституційний,
Але не знайшов...
А Спотворена на лаві,
В лісі, мов сова.
Все чекає. Хоч в державі
Діє вже нова. |
