Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві...
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти – наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маньяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко...
А природа – рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам’ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою...
Снежные крутя…»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я – демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,              
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я – сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.