|
На фуршеті якось, в банку,
Де блищать вогні,
Пили ми з Петром до ранку
За підйом гривні́.
Я тягнувся до портвейну,
Петя – до курчат.
Раптом бачу в «оріфлеймах»
Поруч двох дівчат.
Так собі, херсонські леді,
Завдяки ж вину,
Щось таке я в них угледів
І притис одну.
– Як вас звуть, богиня столу?
– Мотря, гран мерсі.
Хоч колись я був Микола,
Коля звали всі.
Я страждав без пересадки,
Плаття шив з «Бурди»,
Мріяв ставити прокладки,
А не мав, куди!
І дівча зітхнуло басом.
Отакі дива…
Притягла мене тим часом
Дама номер два.
Вії довгі, очі сірі,
З рота валить дим.
– Дуже рада? – каже, – Фіра,
А колись Юхим.
Дядьку, що це ви зів’яли?
Не лякайтесь нас!
Ми тут всі – транссексуали,
Хлопці – супер-клас!
І той Фіма зняв жакета,
Ніжно завмира.
Я рвонув до туалету,
Де зустрів Петра.
– Друже! Прошу, будь відвертим
За моє добро.
Ти той самий друг мій Петрик
Чи вже не Петро?
А воно краватку смика:
– Так, Петро Нечай…
Хоч в душі я – Анжеліка.
Друже, вибачай.
І пішов, мов тиха жінка,
Мовчки вздовж стіни.
Я заскочив до кабінки,
Зняв, пардон, штани.
Глянув: так, усе природно,
І що є, то є.
І хоча уже не модне,
Але все ж моє!
Знай, Галино, знай кохана,
Пташко-соловей!
Повернусь, як був, Іваном,
Лиш доп’ю портвейн. |
