Мені аж страшно уявляти, Що стане в рідному краю, Коли «блакитні» ті хлоп’ята Навчать неправильно кохатись Вкраїну милую мою. Як бригадир Петро, рум’яний, Зробивши «хімію» як бля, Піде в колготочки убраний, В гаю чекати Василя. А той Василь листа напише: «Петрусю, кицю, так би з’їв Твої порепанії ніжки…» А жінки, жінки, горе їм! Живуть затурканії, тихо, Ніхто їх вже не пригорне, А головне, а головне – Дітей не буде з того лиха, І обезлюдніє наш край. Не дай нам, Господи, не дай… |