Мені аж страшно уявляти,
Що стане в рідному краю,
Коли «блакитні» ті хлоп’ята
Навчать неправильно кохатись
Вкраїну милую мою.
Як бригадир Петро, рум’яний,
Зробивши «хімію» як бля,
Піде в колготочки убраний,
В гаю чекати Василя.
А той Василь листа напише:
«Петрусю, кицю, так би з’їв
Твої порепанії ніжки…»
А жінки, жінки, горе їм!
Живуть затурканії, тихо,
Ніхто їх вже не пригорне,
А головне, а головне –
Дітей не буде з того лиха,
І обезлюдніє наш край.
Не дай нам, Господи, не дай… |
