Ян Таксюр

Господь сидить і дума:
«Дарма зробив я кума…»

Я хотів би березову гілку
Відламати для тебе в гаю.
Або з верби зробити сопілку,
Щоб почула ти пісню мою.
В темнім лісі зібрати ще хмизу,
І для тебе багаттям пальнуть.
Та боюся, що хлопці з «ГРІНПІСУ»
Десь піймають і пику наб’ють.

(уривок з промови)

І ось, коли був крок лише до перемоги,
Народ підступно простягає ноги!

Ах, друже, друже, любий друже!
Мене давно цікавить дуже,
Ну, звідки це тремтіння нервів,
Коли я бачу десять євро?!
І це бажання немовляти
Від радості, пробачте, сцяти,
Коли десь кажуть: «єлісєйскіє поля»,
«Брюсель», «Монмартр» і «о-ля-ля!».
І хочеться стегном як курва вихиляти,
Взуття, схилившися, лизати,
Від щастя щось верзти не до пуття!
Як звуться ці мізерні почуття?
Оці нікчемні «чуйства»?
І раптом здалеку – луна, мов з забуття:
Холуйство…холуйство…холуйство…

Любителям здорового образа жизни

Вспоминаю с любовью  
И забыть не могу,
Укрепляя здоровье,
Мы лежали в снегу.
Затуманились дали,
Начиналась метель.
Мы с тобой голодали
Девять долгих недель.
Ты слегка посинела,
Как снежинка легка,
Потому что не ела
Ни жиров, ни белка.

Тут лежу у землі, мені двадцять було,
Я – сержант, з Ірпеня, звали Вася.
Ми стріляли крізь дим, все ревло і гуло,
Ну, а потім я вмер. На Донбасі.
Пам’ятаю рибалку, в саду солов’ї,
І як мама будила уранці.
Тільки маму пригадую, очі її,
І ще хлопця одного в Слов’янську.