Ян Таксюр

Міцна і справжня в мене віра,
Що б не здавалось там комусь.
То ж, не страшний коронавірус,
Бо зранку правильно молюсь.

– Нехай китайська та болячка
Нас, патріотів, обмине,
А от сусідам буде лячно!
Прошу, господь, почуй мене.

Хай по ненашим і неправим,
По всіх агентах-ворогах
Зненацька вдарить та отрава!
І по руках! І по ногах!

Нехай їх скрутить, боже милий!
Нехай їх трусить кожну мить!
І хай мерщій ідуть в могилу,
Бо поруч з ними гидко жить.

Отак моливсь я, та на горе,
Промовив поруч хтось: – Облиш!
Ти сам, Іванко, тяжко хворий.
– Коронавірус?! – Ні, страшніш.

І буде проклята країна,
Твоя земля, життя твоє,
Допоки гріх старѝй родинний
Твій край у муках не зблює.

Над Борисполем хмари і тиша.
Гість високий, іще прилітай!
По-ворожому Майкл – то Міша,
А насправді, «Михайлик» ви, Майк.

Вас приймали гостинно і радо,
Щоб приємно проводили час.
Ми вклонємось вам за поради,
Обіцяйте, підтримувать нас!

Не забудьте! Підтримки ми гідні.
Хто сказав, що дійшли до нуля?
Не такі вже, Михайле, ми бідні –
Є народ в нас, і є в нас земля.

З них ще користь ви можете мати –
Мовчазний, непоганий товар.
Та дозвольте і нам грабувати
І читати їм на ніч «Кобзар».

Допомога еліти не зайва,
Ми тримаєм в покорі цей край.
До побачення, любий Михайлик!
На прощання хоч баксика дай.

Всюди, всюди вороженьки!
У дворі та в хаті.
Захопили землю-неньку
І панують кляті!

«Згинуть! Згинуть! – ми чекали, –
Мов роса на сонці»,
А насправді, їх чимало,
В кожному віконці!

Он сміються! І в кватирку
Пхають свої лапи.
– Зникніть, про̀кляті утирки,
Годі панувати!

Раптом зникли! Що це? Диво?
Ворогів немає!
Так приємно і красиво,
Соловей співає.

Лякають кризою, нехай їй цур і пек!
А уряд молодий, фінанси в нас убогі.
Тож, чув, що друзі штучний інтелект
Прислать хотіли хлопцям на підмогу.

Але всміхнувся вдячно наш прем’єр,
Мовляв, спасибі друзям за науку,
І всіх запевнив: «Інтелект вже є.
Купили тут недорого, за штуку».

Було це в далекі буремні часи,
Ходила біда нашим краєм.
І форму німецьку герой мій носив,
Бо в Києві був поліцаєм.

Чималу роботу він хутко справляв,
Хоч бігав у вічній запарі.
Зганяв у колони і влучно стріляв
В потилицю, в Бабинім Ярі.

Він звався Степаном, носив оберіг,
Був жирний, не влізе в криницю.
Звичайний катюга, від вуса до ніг,
Та мав той герой таємницю.

Бувало, як з’їсть свою пайку харчів
І шнапсу дістане і прийме,
Вірші у блокнотик тихенько строчив
Про фюрера та побратимів.

Важкі питання розум нищать:
Навіщо це? І це навіщо?
О, клятий, клятий карантин!
Бувало, в клопотах і праці я,
А нині – самоізоляція,
З усіх боків неначе тин.

І там, за тином, до світання,
Немов тортури, запитання:
Навіщо жив? Кого любив?
І що з тобою буде далі,
Як смерть прийде (он мруть в Італії)
І серце мре від перспектив.