Ян Таксюр

Один митець жив серед мрій,
І марилось щодня –
Йому кричать:  – Ти, Вась, крутий!
А інші – то фігня!

І бачився чудовий край
Чи, може, островѝ –
Що не скажи, що не заграй,
Всі кажуть: – Геній ви!

– Чарівний хутір! – марить він, –
Духовнеє село,
Де вільно диха сучий син,
Мурло та барахло.

І назива себе Митцем,
Роденом, Фаберже.
І «піпл» хаває оце,
І навіть не ірже.

В блакитнім небі ні хмарини,
І сяє сонце.
Мов наречена, Україна –
Біля віконця.

Вікно широке, видно хату,
Там квіти всюди.
Приходять в хату заглядати
Усякі люди.

Лесбісти, геї, феміністи –
Свободи діти.
Партнери із Європи, звісно.
Всі прагнуть вчити.

Ось німець каже: – Гендер! Гендер!
І мружить очі.
Вкраїни тьопає серденько:
– Заходь, синочок!

Тиран кремлёвский всё хитрей.
Невидим, точно газ,
Ведёт себя уж сколько дней,
Как подлый ловелас.

Вздохнёт, моргнёт, «люблю навек»,
А в ЗАГС – потух запал.
Ведь был бы честный человек,
Давно б уже напал.

2022

Над нами каркали воро̀ны,
Но, как единая семья,
Держали мы тероборону –
Кулеба, Резников и я.

Войскам прокладывая тропы
И подавая всем пример,
Кличко явился к нам в окопы.
– Откуда ты, геройский мэр?

– Да, понимаешь, брат Кулеба,
Искал поближе терминал.
Короче, засмотрелся в небо,
Вдруг поскользнулся и упал.

Но мы обрадовались очень!
Стал шире наш могучий строй.
И это сильно, между прочим,
Дух поддержало боевой.

Потом крепили мы границу,
В гнездо врага вбивали кол.
Потом пришёл главврач больницы
И всех отправил на укол.

2022

Вночі, у сонномі полоні
Побачив, хоч не до кінця…
Сиджу, маленький, на долоні
В само̀го Байдена-отця.

Минули сльози, біль та мука,
І ніжно лине: – How are you?
І я лижу̀ тихенько руку,
А потім з неї щось клюю.

І раптом голос: – Ні! Не треба!
Суворий голос, просто жесть.
– Оці долоні не для тебе,
Занадто вже велика честь.

Відомо навіть немовляті,
Гріхів чимало маєш ти.
Тому, до справжніх демократів
Тобі рости ще і рости!

І, як майбутнього ознака,
Як долі гнів, що не спинить,
До мене руки тягне Псакі…
І я прокинувся умить!

Всім, хто продався за доляри,
Я щиро зичу лиха з лих:
Нехай Пело̀сі, мов примара,
В обіймах вічно душить їх.

2021.

Мой путь по жизни неудобен –
Так в мире решено ином.
Вручён мне дар писать о злобном,
Нелепом, пошлом и смешном.

Писать о происках лукавых,
Смотреть, чтоб враг не искусил…
И часто это не по нраву
Носителям бесовских сил.

И мне шипят лжепатриоты,
Те, что паскудят отчий край:
– Нам не нужна твоя работа!
Давай-ка, лучше уезжай.

Ну что ж, у нас такие беды,
Так тяжко сердцу и уму,
Глядеть невмочь. Но не уеду.
Скажу, панове, почему.

Не стану говорить, что землю,
Где жить дано мне, я люблю.
Любовь ваш разум не приемлет,
Кто любит, тот «слуга Кремлю».