Ян Таксюр

Пані Параска,
Що мешкає в штаті Небраска,
Написала мені в соціальній мерѐжі,
Що любить Україну безмежно
(Фактично, як мати)
І що їй там у Штатах
Важко дивитись,
Як я та мені подібні
Обрали шляхи небезпечні та хибні.
І, хоч на перший погляд,
Ми люди тихі та мирні,
Але Батьківщину штовхаємо в прірву.

В такому ж плані
Один пан, що мешкає в Мілані
І зветься О̀рест,
Написав, що чека на нас горе.
Що ми, українці, повинні схаменутись,
Проявити свідомість,
Створити потужну армію та промисловість,
Працювати на повну віддачу,
А інакше, історія та пан О̀рест
Нас не пробачать.

О, tempora! О, пики!
Летять над країною фріки!
Кричать, верещать,
Кривляються, мов мавпи –
Шукають хайпу.
Для чого?
А на хайпі можна пролізти
Туди, де мандати, зарплати,
Супостати,
І ха̀пати! І хапа̀ти!
Наприклад, прийти до крамниці
І жбурнути у личко дівиці
Гривні.
Або футболістам, зі свистом,
Волати щось дивне:
– Чому це під час тренувань
Не вживається слово «наразі»?
Чи щось інше,
Що теж на голову не налазить.
А потім побігти і, ламаючи нігті,
Продратися до соціального ліфту.
І в нім до вершини летіти,
Туди, де сяє: «Еліта».
Ну, а коли раптом
Прийдуть маленькі діти
І скажуть:
– Тьотю (чи дядю)
Напишить для нас книжку талановиту,
Веселу та гожу!
Воно тільки закліпає очима
Та зашипить сердито…
Бо не може.

2021.

Можливо, пояснити не зумію –
Коли тверезий якось обмаль слів.
Чекаєм дуже ми Варфоломія
У нас в Глевасі (поруч Васильків)

Скоріше прилітайте вже, Всесвятість,
Бо тут щодня вирують чудеса:
Мій кум з кадилом походжа по хаті
І щось комусь кричить у небеса.

Я теж служу, малюючи ікони,
(Святі жовтенькі, небо голубе)
Ми друзів причащаєм самогоном
І церквою вважаємо себе.

Священник наш негарне нам пророчить,
Бо він агент відомий із Москви,
Тож визнати за церкву нас не хоче.
Тепер надія наша – тільки ви.

Бажання наше, мабуть, вам знайоме:
Візьміть під свій високий омофор.
Ну, звісно, краще видати нам томос,
Та гро̀шей мало, кум мій не мажор.

Хоч віримо, що буде так не вічно,
Якщо хрестить почнемо і співать.
Тому, спочатку дайте канонічність
І довідку, що маєм благодать.

А батюшку ворожого здолаєм,
І в органи напишемо листа:
Таким не місце в нашім ріднім краї,
Бо він весь час торочить про Христа.

Не бійтеся, що вас засудять люди –
«Розумних» ми запхаєм до нори.
Якби не удавився пан Іуда,
Він теж якусь би церкву утворив.

Визнання да̀ли ви таким хлоп’ятам,
Що можна буть за тата вже і нам.
(Згорів сарай, нехай горить і хата)
Ласкаво просимо, Всесвятосте, велка̀м!

2021

Відкрите вікно. Настурції.
Воло̀го дихає сад.
Тихо чита Конституцію
Обранець і депутат.

Рухає кожною рисою,
Око туманить сльоза.
– Як же все гарно написано!
Душею всією – за.

Скільки тут мрій та романтики,
Майбутнє, неначе сон.
Віє від кожного клаптика:
– Я твій закон! Закон!

Зайти б до парла̀менту чистими,
Нія̀ких відкатів, квот.
Не шкурами, не лобістами –
Страждальцями за народ.

Не треба ні гро̀шей, ні слави нам,
І годі творите зле!
Але суворі обставини,
І вічне але…  але…

2021.

Колись так буде в ріднім краї…
Не знаю час, не знаю строк.
Та уявіть: дідок вмирає.
Звичайний фастівський дідок.

Стоїть сім’я, до сліз готова –
Старо̀му вже чимало літ.
Чекають на останнє слово,
Онукам, дітям заповіт.

Старий зітхнув: – Як ваша ласка,
Не забувайте про святе.
Завжди носіть ковідну маску
І бережіть ЛГБТ.

– Іване, любий! Що ви, діду?
Але шепоче дідуган:
– Ваші слова – мені обида,
Бо Жанна я, а не Іван.

Що, читачу? Тобі недуже?
Такий фінал тобі не гож?
І я ж про те, мій любий друже.
Як кажуть в Фастові, отож!

2021.

В четвер минулий, після зливи,
Як збірна закінчила гру,
З’явились в мене наративи –
А що воно, не розберу.

Питаю у людей поштиво:
– Ми темні, вбогі та прості.
Ось, гляньте, як вам наративи?
Відповідають: – Щось не ті.

А потім подивились вгору:
– Начальство вирішить, але
З такими буде тобі горе,
Ти заподіяв собі зле.

В душі чекаючи догани,
Іду «нагору». Б’є мандраж.
– Як наративи? – Ой, погано!
А ми, брат, думали, ти наш.

Не знаєм точно, що за диво
(Тепер такого досхочу̀)
Але негарні наративи,
І кепські в тебе перспективи.
Іди! Одержиш директиви…
З тих пір живу я і тремчу.

2021.